CHAPTER IX. INTERNAL ORGANISATION. РОЗДІЛ IX. ВНУТРІШНЯ ОРГАНІЗАЦІЯ. : "Улюбленим у Христі братам церкви в Т—— — вітання". А далі застерігає їх: "Дивіться, брати, щоб, коли ваша церква вже десять років звучить, наче сурма, цей звук не замовк". Інше послання, до церкви в П——, каже братам там, що вони "мусять підперезати свої стегна для великої боротьби. Бо ворог радітиме вашій слабкості, і якщо ви не приведете свого дому до ладу, великою буде плутанина й небезпека. Дивіться, щоб ваші старійшини були людьми доброї слави, і не забувайте про бідних та пригноблених, коли збираєтеся разом у День Господній".Важко було б очікувати, що штундизм, який виник у середовищі найнеосвіченішого й найбільш приниженого селянства Європи, не виявлятиме численних вад, неминучих наслідків свого низького походження. Як каже один відомий російський письменник у московській газеті: "Штундизм походить із найнижчих верств наших селян, від людей, які не мають землі, живуть у злиднях і не мають жодного авторитету в наших сільських громадах". Маючи такий матеріал для свого поповнення й будучи додатково ускладненим сумною обставиною, що лише мізерна частка російського селянства вміє читати й писати, не дивно, що штундистський рух на перший погляд видається цілком позбавленим методу й порядку. Та навіть якби всі інші обставини сприяли йому, самого факту, що від самого початку його розвитку Церква й держава безсовісно втручалися в нього, а кожну спробу об'єднати його розпорошені частини було зірвано, цілком достатньо, щоб пояснити позірну відсутність згуртованості, яку навіть його найпалкіші шанувальники мусять визнати серйозною вадою цього руху. Але попри всю позірну плутанину й брак зосередженості, штундисти насправді зробили справжні дива в організаційній справі, і їхній хаотичний стан радше позірний, ніж реальний. Із сучасних умов життя російського селянина випливає певна риса, яка допомагає підтримувати тісний зв'язок між широко розпорошеними штундистськими громадами. Ми маємо на увазі невикорінну любов до мандрів з місця на місце, закладену в серці кожного росіянина. Сама собою ця риса веде до своєрідної, хоч і примітивної, організації. Кожен провідний штундист у країні знає й відвідав майже кожного іншого провідника та підтримує з усіма своїми товаришами досить регулярне листування. Наскільки нам відомо, саме таким був і метод, якого дотримувалися перші засновники християнства, і, здається, це єдиний можливий метод у країнах, проклятих переслідуваннями й невіглаством. Послання провідників штундизму були по-своєму не менш дієвими, ніж послання ранніх апостолів, і значною мірою саме впливу цих писань — писань, що переходять із рук у руки, із села в село, з губернії в губернію, доки не обтріпуються, не зношуються й не стають нерозбірливими, — завдячують своїм запалом та енергією, що вирізняють цю спільноту. Якби все це не було таким зворушливим, було б кумедно спостерігати, як учителі штундизму перефразують біблійний стиль. Лист із нашої колекції, адресований "Церкві в Т——", невеличкому селу в Київській губернії, починається так Карл Бонекемпер, Ратушний, Рябошапка та інші перші засновники штундизму рано усвідомили, що без певної організації рух може втратити значну частину своєї сили. Саме першому з названих штундизм завдячує значною мірою своєю нинішньою згуртованістю. Він почав із російських сіл у безпосередньому сусідстві з власною колонією Рорбах і, обравши чоловіка, який, на його думку, був найздатнішим і найпопулярнішим, висвятив його пресвітером цієї місцевості. Коли рух поширився в усі куточки Херсонської губернії, робота першого пресвітера вийшла з-під усякого контролю, і Бонекемпер, скликавши до Рорбаха чимало провідних діячів, висвятив ще п'ятьох чи шістьох пресвітерів та дияконів, а країну, якою на той час поширився штундизм, так розподілили між ними, що кожен отримав округ, для якого був особливо придатний. Але невдовзі виявилося, що служителі, призначені таким чином, не задовольняли всіх. Серед штундистів панувало загальне бажання, щоб кожна громада мала голос у призначенні власного проповідника. Саме цього й хотів Бонекемпер, і відтоді майже всіх штундистських старійшин, дияконів та інших служителів обирають громади, яким вони служать. Якщо говорити загалом, можна сказати, що штундисти мають двох служителів — диякона, який служить одній громаді, і пресвітера, який служить одній або кільком. Диякон певною мірою є підлеглим служителем, але чоловікові не обов'язково служити дияконом до свого призначення пресвітером. І диякон, і пресвітер мають бути людьми тактовними, розважливими й умілими в розв'язанні спірних питань. До того ж від них очікують виняткового знання Святого Письма й значного дару його тлумачення. Особлива ораторська обдарованість не дуже цінується — вона властива майже кожному штундистові, з яким ми зустрічалися. Обов'язки диякона й пресвітера часто перетинаються, але загалом їх можна визначити так. Диякон проводить богослужіння за відсутності пресвітера, а також керує недільною школою, якщо така існує. Усі церковні книги перебувають у його віданні: записи про народження, смерті й шлюби; списки бідних, які потребують допомоги, та заможних, готових допомогти. Зазвичай це молодий чоловік, для завзяття якого знайшли такий вихід. Пресвітер — це людина з більшим життєвим досвідом, до якої з повагою ставиться весь округ і чиї рішення користуються найвищою повагою. До його безпосередніх обов'язків належать проведення публічних богослужінь та обрядів, пов'язаних зі смертю і шлюбом. Він мусить часто відвідувати всі села свого округу, де можуть бути розпорошені брати, і робити це так обережно, щоб не викликати підозри влади. Зазвичай він веде касові книги різних громад і час від часу звітує про управління коштами зібраним братам або їхнім делегатам. Одним із найважливіших обов'язків пресвітера є листування з пресвітерами інших округів, а також посередництво між відомими йому братами, які перебувають у в'язниці чи на засланні, та їхніми родичами. Звісно, суворо дотримуватися цих домовленостей вдається не завжди, але це нарис тієї моделі, якої зазвичай прагнуть і яка користується найбільшою популярністю.[5] Слід додати, що рукопокладення не завжди є правилом серед штундистів; корисно також зазначити, що ні одягом, ні заняттям штундистський пресвітер або диякон не відрізняється від своїх односельців. Він носить одяг звичайного селянина зі свого краю, а його заняттям зазвичай є обробіток землі. Він не отримує жодної платні, за винятком часом невеликої допомоги на дорожні витрати. Серед штундистів немає нічого подібного до апеляційних судів. Пресвітеріанська система церковних рад, синодів і генеральних асамблей із їхніми окремими апеляційними юрисдикціями зовсім не має відповідника серед російських протестантів. Так само навряд чи серед них могли б виникнути питання, які вимагали б застосування повноважень богословського суду. Як ми згодом матимемо нагоду показати, богослов'я штундистів надзвичайно просте й не потребує підпертя авторитетом церковних судів. Якщо штундистського пресвітера вважають неблагонадійним у якомусь ученні, яке ця спільнота вважає істотним, його спочатку попереджають, а потім усувають від церковного спілкування. Якщо це сильна людина, він забирає із собою свою громаду, і відтоді громаду називають його ім'ям. Серед цих російських братів існує чимало таких відгалужень — усі вони здорові у великих центральних істинах християнства, але розходяться в питаннях, які більшість розсудливих людей погоджується вважати другорядними.