CHAPTER VII. SOME OF THE MARTYRS. РОЗДІЛ VII. ДЕЯКІ З МУЧЕНИКІВ. Жоден захід переслідування, здається, не є надто ницим, щоб його не застосували проти штундистів. Дрібне шпигування жалюгідних сільських поліцейських; інквізиторські допити священників; неймовірно підлі вчинки сільської влади — ось тактика, яку могутній російський уряд застосовує проти жменьки безневинних підданців, чиє єдине бажання — поклонятися Богові в мирі та правді. Релігійна нетерпимість і сьогодні так само лютує в Росії, як лютувала в Англії за правління Тюдорів, і лише страх перед західною громадською думкою не дає їй сягнути крайнощів — особистих тортур і публічного спалення на вогнищі. У двох останніх розділах на цю тему ми намагалися подати нашим читачам кілька найпомітніших випадків переслідувань, що ганьбили роки до 1888-го; місця не вистачає, щоб описати й десяту їх частину. Починаючи з 1888 року, політика винищення, здається, заступила просте придушення, і масові заслання та ув’язнення — не лише провідників, а й звичайних членів штундистської громади — стали звичним явищем. Навряд чи існувала губернська в’язниця по всій Південній Росії, де не було б представників російського протестантизму; рідко траплялася й жалюгідна валка в’язнів, що прямувала до Сибіру чи Закавказзя, без штундистського проповідника. Такою великою була кількість тих, кого відправляли через Кавказ до губернії Єлизаветполь, що влада вирішила оселити їх у маленьких колоніях у віддаленіших частинах губернії, побоюючись, що, об’єднавши сили, вони утвердяться у своїй єресі та матимуть згубний вплив на православних християн довкола. Тож губернатор губернії — його ім’я слід назвати: князь Накашидзе — вирішив посіяти розбрат і безсилля серед засланих братів. Він виявив, що штундисти не одностайні в богословських питаннях; тому, майстерно добираючи представників протилежних поглядів, влаштував так, щоб вони жили разом і «з’ясували все в боротьбі». Можливо, ще жорстокішою була ухвала обрати такі жахливі пустелі, як Герусі, Тертер, Євлах та інші місця, оселями провідників штундистів. Герусі — жалюгідне татарське село поблизу перського кордону, спекотна улоговина влітку, оточена кам’янистими й випаленими пагорбами, над якою сонце нещадно палить, — стало місцем, куди тепер засилали більшість проповідників. Із Києва та Херсона, Бессарабії й Криму, Харкова та землі донського козацтва прибували жалюгідні проповідники Євангелія, вирвані зі своїх сімей, позбавлені засобів до існування, хворі й зневірені від страждань у дорозі. Тут перебуває Іван Лісоцький, про якого ми вже чули. Немає змоги назвати навіть усіх найвизначніших із тих, хто нині марнує й виснажує своє життя серед випалених скель Тертеру та Герусі; але місце для імен деяких товаришів Лісоцького знайти треба — людей, які віддано служили цій справі й тепер терпляче та молитовно чекають плодів своєї праці. Ось козацькі проповідники Федот Костромін, Піотр Растчев, Прокорі Кундрюков і Сергій Марков; ось малороси Прокоп Апанчук, Григорій Супрук, Лазар Білецький, Созонт Капустинський та Іван Кульменко; ось великороси Григорій Морозов, Павл Аднолка та Іван Довган — і це лише вони та сотні інших. Більшість цих людей заслано на Кавказ на шість років. Перед від’їздом із Росії вони вже провели у в’язниці від восьми до вісімнадцяти місяців. Усіх їх відправляють етапом до місця призначення. Вони йдуть разом зі звичайними злочинцями, у кайданах, із поголеними головами та в звичайному тюремному одязі. Проповідник Капустинський, надзвичайно правдивий і цілком надійний чоловік, написав одному нашому другові, описуючи свою подорож із західної Київської губернії, де його заарештували, до цього віддаленого кавказького місця заслання. До Владикавказа, невеликого містечка на північ від Кавказу, не було майже нічого примітного. Тут в’язні залишили потяг, щоб перейти через гори 140 миль до Тифліса. Жорстокість, здирства й брудна лайка їхньої військової варти були огидними. Одного разу, прибувши на станцію серед гір, в’язні благали солдатів купити для них необхідні речі. Гроші забрали, але нічого натомість не дали; а одного в’язня, який необачно показав трикарбованцеву купюру, так побили й скривдили, що життя стало для нього тягарем, аж поки він не віддав майже всі свої гроші на хабарі. Валку Капустинського підганяли й штовхали, змушували нести солдатський багаж, тикали багнетами, коли в’язні опиралися чи протестували, а одному нещасному розбили голову. Вночі жахіття були ще ганебнішими: дружин відокремлювали від чоловіків і піддавали брутальним домаганням солдатів. Окрім 140 миль між Владикавказом і Тифлісом, ця валка пройшла 80 миль між Євлахом і Шушею та 60 миль між Шушею і Герусі. Прибувши до місця призначення, вони опинилися в надзвичайно жалюгідному становищі. Для них не було зроблено жодних приготувань — ні будинків, ні навіть наметів. Вони ночували просто неба, аж поки татари не змилосердилися над ними й не дали їм роботи. Вони були настільки злиденними, що двадцять чоловіків цілий день збирали в горах важке каміння за жалюгідну плату — два пенси на день. Донедавна начальник округи був мусульманином, і вигнанці цілком залежали від його милості. Баптистський проповідник Павлов із Тифліса стверджує, що влада губернії Єлизаветполь чинить усілякі перешкоди, аби штундисти не могли знайти роботу чи придбати землю. Ми вже згадували імена деяких проповідників із землі донського козацтва, засланих до цього негостинного місця. Перед від’їздом із Росії вони кілька місяців провели у в’язниці. Їхні дружини, бажаючи вирушити за ними у вигнання, продали все своє майно й уже готувалися від’їхати, коли отаман повідомив їм, що, якщо вони поїдуть на Кавказ, то мусять залишити дітей, — що повинні обирати між чоловіками та дітьми. Розгублені жінки вагалися, і тоді втрутилася поліція: вона забрала дітей у матерів, охрестила їх у Православній церкві та передала під опіку православних родичів. У Кундрюкова так викрали чотирьох дітей, у Костроміна — сімох, у Маркова залишилися без матері три маленькі дівчинки. Отак ми бачимо зруйновані домівки й систему винахідливих катувань невинних жінок і дітей — подібний приклад можна знайти хіба що в літописах Середньовіччя.[3] Трохи більше року тому, на сторінках Християнського світу ми згадували про випадок із баптистським проповідником із містечка Горохи, у Київській губернії. Ми не наважуємося назвати його імені, оскільки останнім часом його становище дещо поліпшилося, а будь-яка публічна згадка про нього лише накликала б на нього та його родину нові неприємності. Коли він жив у Горохах, православні росіяни юрбами приходили до нього, і дехто з них просив прийняти хрещення з його рук. Сільський священник присягнувся помститися йому, подав на нього до суду та звинуватив у наверненні деяких членів своєї пастви. Справу слухали за зачиненими дверима, не допустивши публіку. Звичайно, в’язня визнали винним. «Ви не маєте права навертати православних, — сказав суддя, оголошуючи вирок. — Наш імператор цього не потерпить. Вас буде заслано на Кавказ, і ви втратите всі свої права та привілеї». Нещасного чоловіка відправили до в’язниці, де він майже чотири місяці жив у стражданнях і бездіяльності. Коли був готовий етап на Кавказ, він приєднався до нього й пройшов п’ятдесят миль, обтяжений кайданами та з поголеною головою, до найближчої залізничної станції. Його валку гнали немилосердно, бо погоничі боялися запізнитися на потяг. Ноги в нього набрякли й вкрилися виразками. Коли він прибув до Балти, йому дали змогу перев’язати рани, але вони знову відкрилися, щойно він рушив далі. Через три тижні він дістався Ростова-на-Дону. Тамтешня в’язниця була ганебною, і за кілька днів він укрився вошами та виразками, зараженими через контакт із кількома в’язнями, що страждали на огидну шкірну хворобу. Хворого, який зазнавав сильного болю, його відправили далі до міста Єлизаветполя, у Закавказзі. За довгий час відтоді, як він залишив домівку, проповідник не чув нічого про своїх друзів, але в Єлизаветполі отримав листа, в якому повідомлялося, що його дружина й діти щодня зазнають погроз від селян, а також що робляться спроби позбавити їхнього господарства. Самого проповідника відправили далі, до перського кордону, розореного й безнадійного. Або візьмімо випадок Фелікса Павілковського, колись проповідника в Херсонській губернії. Сільський священник заманив його в богословську суперечку. Це було наприкінці 1891 року. Павілковський був досить необережним, щоб висловити кілька думок, ворожих до Церкви. На вимогу священника його заарештували й відправили до в’язниці. Там на нього звалили огидну роботу, а з його їжі потроху крали. Наглядачі вимагали грошей, і, коли він не міг їх задовольнити, спорудили клітку, в якій людина могла стояти прямо, але не могла ні сісти, ні лягти. Прикутого до клітки Павілковського віднесли до тюремної вбиральні, і він пробув у цьому смердючому та жахливому місці три дні й три ночі, ставши мішенню для глузувань і посміховиськом тюремної потолочі довкола. Коли нарешті його витягли звідти, він був лише скрученим у клубок, нерухомим тілом. Його суглоби втратили здатність рухатися. Щодня тюремники приносили йому сім унцій чорного хліба та кухоль поганої води. Зауважмо, що його не морили голодом. Нарешті влада вирішила судити Павілковського. Знайшлися свідки, готові присягнути на всьому, що підказав їм священник. Саме на їхніх свідченнях Павілковського та ще шістьох людей засудили до довічного заслання у Східний Сибір. Після ще чотирьох місяців у в’язниці семеро штундистів розпочали свою жахливу подорож. Їхнім дружинам і дітям дозволили супроводжувати їх. Штундистам поголили голови й приклепали до щиколоток залізні кайдани. Кожного протестанта прикували до каторжника, якого везли на рудники. Якби ми докладно розповіли про страждання цих семи сімей, це зайняло б надто багато місця, але варто згадати, що ще до завершення їхньої довгої подорожі дружина Павілковського та дві інші жінки померли від виснаження й негоди, а з тринадцяти дітей, які залишили свої домівки в Росії, живими залишилося лише п’ятеро. Від цих мучеників ми чули після їхнього прибуття до Сибіру, і вони сповнені величної надії, що навіть у своїх далеких домівках їм буде вказано шлях поширювати світло прийдешнього Царства.