CHAPTER VI. PERSECUTION OF THE LEADERS. РОЗДІЛ VI. ПЕРЕСЛІДУВАННЯ ПРОВІДНИКІВ. Коли уряд вирішив завдати удару по штундизму через його провідників, він зробив крок, який, з його власного погляду, був надзвичайно дієвим. Продовжувати штрафувати й ув’язнювати незначних штундистів у селах — людей, чия діяльність жодним чином не впливала на загальний рух, — і дозволяти організаторам та проповідникам безкарно гуляти було нерозумною системою переслідування. Поліція невдовзі це виявила, і відразу ж було вжито заходів, щоб скласти список тих, хто був найпомітнішим у захисті протестантської справи. Ці списки надіслали губернським губернаторам, і негайно після цього удар за ударом почали сипатися на апостолів штундизму. Одним із перших постраждав Тітченко, селянин Київської губернії. Його звинуватили у злочині: він намагався відвернути своїх односельців від Православної церкви, а крім того, виголошував блюзнірські слова проти святості ікон. Йому навіть приписували порівняння ікон з ідолами. Суд визнав його винним і засудив до штрафу та шести тижнів ув’язнення. Але священник, який був його обвинувачем і залишився невдоволений порівняльною поблажливістю суду, подав гірку скаргу архієпископу Київському, і губернського губернатора попросили скасувати рішення суду. Тож нещасного Тітченка, щойно завершилися його шість тижнів у в’язниці, «адміністративно вислали», і разом із родиною змусили оселитися в одній із віддалених губерній імперії. Усі свої невеликі пожитки він мусив продати з величезною втратою, і коли нарешті прибув до місця призначення, то був цілковито розореним. Одразу після справи Тітченка настала черга Трофима Бабієнка. Бабієнко не був дуже мудрою людиною; він був радше ревним, ніж розсудливим. Його сусіди глибоко обурювалися його згадками про їхнє «ідолопоклонство» та «дурість» і, взявши закон у власні руки, жорстоко його побили. Щоб поскаржитися на таке поводження, він прибув до київського губернатора. Цей можновладець, не обтяжуючи себе з’ясуванням суті справи, наказав негайно заарештувати Бабієнка й вислати його до Передкавказзя. Його дружині та родині не дозволили побачитися з ним перед від’їздом, і, раптово позбавлені годувальника, вони були розорені. Справа Івана Соловйова цікава тим, що показує ще один спосіб розбити людині серце й зруйнувати її земні перспективи. Він також був одним із київських провідників, молодою людиною з блискучим розумом і палким темпераментом. Звинувачений губернатором у поширенні єретичних поглядів, він отримав повідомлення, що протягом чотирнадцяти днів має залишити межі Київської губернії. У нього було п’ятеро дітей і дружина, а сам він обробляв невелику, але процвітаючу ферму. Усе довелося продати зі згубною втратою. Та він не занепав духом, залишив усе й оселився в Херсонській губернії, де рішуче взявся відновлювати своє зруйноване господарство. Не встигло його зерно прорости в землі, як місцева влада повідомила йому, що губернатор наказав йому «рухатися далі». Він заборгував за посівне зерно та худобу, тож прийшли євреї, забрали все, і одного ранку він разом із родиною вирушив у довгий піший перехід завдовжки 150 миль до Бессарабії. Один старий кінь, якого їм вдалося врятувати, допоміг полегшити дорогу, бо всі вони по черзі їхали верхи. Через місяць походу вони прибули до Бессарабії, але двоє дітей померли в дорозі. Він ледве встиг оселитися в маленькому селі поблизу Кишинева, як знову надійшов той страшний наказ «рухатися далі», і змучений Соловйов знову вирушив у мандри. Ще одна дитина померла в Бессарабії, і тепер уже поменшала родина попрямувала до Тавриди, де він сподівався, що брати допоможуть йому в нужді. Приблизно на півдорозі, коли він проходив через невелике містечко, поліція повідомила йому, що він не повинен продовжувати нинішній маршрут, а має вирушити до Передкавказзя, куди вже надіслали розпорядження підготувати владу до його прибуття. Нещасний, змучений чоловік із хворою дружиною та двома дітьми, що залишилися, нарешті прибув до Ставрополя — голодний і виснажений, без надії та душевного запалу назавжди. Справа Соловйова — лише приклад численних інших. Одного з найшляхетніших київських проповідників, Івана Лісоцького, спіткала така сама доля. Двоє його дітей також не витримали тягарів подорожі, засоби до існування в нього теж відібрали, і понад десять років його ганяли з губернії до губернії, але, на відміну від Соловйова, він ніколи не втрачав надії, завжди залишався бадьорим і сповненим оптимізму, а тепер, із місця заслання в далекому Закавказзі, листується зі своїми друзями в Росії, підбадьорюючи їх у випробуваннях, і значною мірою єднає узами братньої симпатії засмучених селян, чия доля стає такою жахливою, з тими, хто пішов від них у вигнання та заслання. Упродовж усіх п’яти років між 1882-м і 1887-м поліція активно служила інквізиції. Місцеві в’язниці в губерніях Київській, Харківській, Бессарабській та Херсонській завжди були переповнені штундистами — чоловіками й жінками, яких або судили й визнавали винними в намаганні навернути православних, або ж тримали там за підозрою в такому вчинку. Серед кожної групи злочинців, яка виходила з центральних в’язниць цих губерній, були й шляхетні слуги Господа Ісуса Христа, котрі йшли в кайданах із поголеними головами, вдягнені в ганебний тюремний одяг, і не мали іншої провини, крім прагнення поклонятися Богові відповідно до велінь власного сумління. Між такими «злочинцями» та найгіршими розбійниками країни не робили жодної різниці. Вони йшли тим самим етапом, уночі тулилися в тих самих огидних притонах, були змушені слухати брудні розмови своїх товаришів і зазнавали такої самої зневаги від солдатів-конвоїрів. Звісно, багато хто зі штундистів радів можливостям, які це давало для благородної євангелізаційної праці. Один чоловік, шляхетна душа, кинутий до в’язниці в Тифлісі серед зграї мерзотних негідників, засвідчив свою радість із приводу такої нагоди проповідувати Євангеліє.[2] Він описує, як був змушений одягнути брудний тюремний костюм, кишма повний паразитів і заплямований усілякою гидотою. Він описує смердюче повітря камери, у якій разом із двадцятьма іншими проводив години тропічних ночей. Але інші в’язні перейнялися повагою до його лагідної вдачі; і він розповідає, як деякі з них, не маючи іншої можливості виявити до нього доброту, загортали своє тюремне взуття в мішок і вночі клали цей згорток йому під голову, щоб він правив за подушку. Єдиною провиною цього чоловіка, як стверджували, були неповажні слова на адресу Православної церкви. Його не судили, проти нього не було жодних доказів, крім підозри священника, але покаранням для нього стали чотири роки заслання до віддаленої губернії імперії та втрата більшості особистих прав і привілеїв. Неможливо в такому нарисі подати й соту частину випадків жахливих переслідувань, про які нам стало відомо протягом останніх десяти років. Ми можемо лише вибирати приклади то тут, то там, з усіх частин південної Росії, і представляти їх нашим читачам як випадки, що уособлюють сотні інших. Єгор Іванов був сержантом армійського резерву; під час служби солдатом він навернувся до протестантизму. Його перевели до жандармерії, і він виявив достатню необачність, щоб одного разу бути присутнім на зібранні штундистів, де сокиркою розбили ікону. Сам він не брав участі в іконоборстві, але співчував йому. Присяжні визнали його винним у співучасті в цьому вчинку, і його довічно заслали, позбавивши всіх особистих прав і привілеїв. Його подорож до віддаленої частини Закавказзя, визначеної йому місцем проживання, була жахливою. У кайданах він ішов через сніги кавказьких перевалів, а нічні сцени в погано провітрюваних етапних будинках були страхітливими. Задушливе повітря, непристойність, огидні паразити, жорстокість конвою — він ніколи цього не забуде. Він дивується, що не збожеволів. Розгляньмо тепер справу Івана Головченка, штундистського проповідника з Катеринославської губернії. Його привели до суду за звинуваченням у поширенні штундистських учень. Докази проти нього були надзвичайно слабкими, але їх, проте, виявилося достатньо, щоб переконати православних селян-присяжних у його вині. Його засудили до трьох років ув’язнення. Щойно термін його ув’язнення закінчився, влада поцікавилася в його рідному селі, чи можна вважати його безпечною людиною, щоб дозволити йому повернутися додому. Священник, до якого звернулися із цим запитом, підняв руки в святому жаху від самої думки про це. "Звісно, ні," — відповів він, "він затятий єретик і лише відведе мою паству на манівці." Тож було видано адміністративне розпорядження, за яким нещасного Головченка довічно заслали до Сибіру. Поки він перебував у в’язниці, його нещасна родина буквально голодувала, а пережите нею на довгій і безлюдній дорозі до Сибіру було жахливим.