CHAPTER V. PERSECUTION. РОЗДІЛ V. ПЕРЕСЛІДУВАННЯ. У попередніх розділах ми не раз згадували про крайню ворожість Церкви й держави до штундистів. Ворожість до всього і кожного, хто освічений і любить свободу, є усталеною політикою Росії й характеризує уряд цієї країни вже понад триста років. Щойно якийсь рух підводить голову, маючи на меті духовне просвітлення або матеріальне благо народу, його безжально придушують. Державна будова російської влади — самодержавство, засноване на невігластві й забобонах; тому інстинкт самозбереження завжди спонукав уряд царя придушувати все, що могло привести за собою просвіту. Від часів Петра Великого, коли старообрядців так безжально бичували, палили й засилали, і донині проти відступництва від Православної церкви провадиться послідовна політика репресій. Тисячі старообрядців тоді заслали, ув'язнили, бичували й катували; а сьогодні, майже через 250 років, тисячі штундистів і баптистів, молокан і духоборів засилають у найвіддаленіші закутки величезної імперії, ув'язнюють і катують у різноманітні способи, лише трохи менш нелюдські, ніж бичування та катування на дибі в Середні віки. Західні народи, здається, не усвідомлюють цього. Вони, здається, не розуміють, що біля їхніх воріт стоїть сила, нетерпиміша до релігійної свободи, ніж Іспанія в найгірші свої часи, і переслідувачі, не менш безпринципні та обмежені, ніж Альба й Торквемада. Як вони можуть це знати? Росія діє таємно; її методи підпільні, а її жертви позбавлені голосу. У Росії немає преси, гідної називатися пресою, яка повідомляла б і викривала кожен випадок переслідування, щойно він стається. Судові процеси над єретиками проводяться за зачиненими дверима, а публіку старанно не допускають. Самі росіяни не знають і десятої частини того, що відбувається. Ми кажемо, що жертви позбавлені голосу. Час від часу Росія пробувала переслідувати народи, які не були її власними, — лютеран у прибалтійських губерніях і євреїв на півдні та заході; але Німеччина ревниво стежила за розвитком подій у першому випадку, перешкоджаючи, а зрештою й зупинивши руку переслідувача; а потужна європейська преса та великий фінансовий вплив європейських євреїв виявилися дієвими у стримуванні грубого переслідування, яке свого часу загрожувало набути таких гігантських масштабів. Але коли Росія звертається до власного народу, вона переслідує беззахисних, убогих і неосвічених селян, які в страху та тремтінні мовчки страждають із собачою покірністю. Лише у 1877 або 1878 році штундисти почали відчувати тягар переслідувань. До тієї дати, звичайно, траплялося чимало випадків, коли проповідників забирали до в'язниці за звинуваченням у відвертанні православних, і було започатковано ті невеликі поселення засланих протестантів, яким згодом судилося набути такого значення; але до цього часу не робилося жодної послідовної та систематичної спроби викорінити єретиків або дати їм відчути, що їхня нелояльність до Православної церкви як спільноти означає позбавлення законового захисту й загибель, а також втрату кожного особистого права та привілею. Духовенство було призвідником цього огидного переслідування. Від початку й до кінця воно неухильно дотримувалося свого безжального наміру зламати силу людей, які ні в що не ставили його владу й належно оцінювали претензії, що робили цих неосвічених і грубих у побуті людей єдиними представниками істинної релігії у їхньому краї. Полишене без допомоги, духовенство незабаром виявило, що безсиле проти зростаючої сили штундистів. Воно бачило, як село за селом заражалося єрессю, а його пастви, досі такі слухняні його проводові або такі байдужі, більше не були ні покірними, ні байдужими. Далі це терпіти було неможливо. До єпископів та архієпископів посипалися обурливі повідомлення про аморальність і богохульство штундистів, і на конференції, що відбулася в Києві під головуванням митрополита Платона, за участю представників дев'яти єпархій, було вирішено звернутися до світської влади з проханням допомогти придушити рух, однаково небезпечний для Церкви й держави. Справедливості заради слід зазначити, що спочатку світська влада неохоче надала свою допомогу. Ймовірно, вона не цілком оцінила силу протестантського руху; ще ймовірніше, що не хотіла розпочинати курс дій, кінця якому неможливо було передбачити, і який неминуче надав би сили протестантам та наділив би всіх, хто постраждав, бажаною славою й авторитетом мучеників. Однак у 1878 році світська й духовна влада об'єднали свої сили, і переслідування почалося. Воно розпочалося з поліцейських рейдів у деяких селах Херсонської та Київської губерній. Нові Заповіти й рукописні збірники гімнів конфісковували сотнями, а велику кількість молитовних будинків наказали закрити. Головних провідників узяли під нагляд поліції, у них відібрали паспорти й заборонили залишати власні села. У межах відведеного нам місця неможливо розглянути подробиці цього переслідування в кожній із тринадцяти губерній, де були розселені штундисти; усе, що ми можемо зробити в цьому та наступному розділі, — це звернути увагу на окремі етапи цієї інквізиції XIX століття й подати нашим читачам загальний нарис любовних методів, за допомогою яких «свята» Росія намагалася повернути до кошари овець, що заблукали від ситих пасовищ православ'я на кам'янисті й голодні манівці інакомислення. Від 1878 до 1882 року поліцейські рейди тривали, але бажаного результату не дали. Позбавлені Нових Заповітів і збірників гімнів, штундисти спокійно діставали інші; коли їм заборонили збиратися для богослужінь у своїх хатах, вони виходили у відкритий степ. Якщо старі пресвітери й диякони не могли залишити свої місцевості, щоб підтримати віддаленіші та слабші церкви, висвячували інших пресвітерів, які могли це робити. Не було ні розпачу, ні вагань. І влада невдовзі це визнала. Благочинний, або сільський декан, писав у 1881 році: «Ми з болем мусимо визнати, що, попри наполегливі спроби Церкви відвернути цих розкольників від їхніх помилок, попри повчання й молитовні благання, попри м'який і батьківський тиск світської влади, вони й далі вперто тримаються свого шляху й не виявляють жодного бажання примиритися з нами». «М'який і батьківський тиск» — це чудово. Після 1882 року було вжито суворіших заходів. Ісправники, або місцеві поліцейські комісари, — люди здебільшого простого й грубого складу, чиї тиранічні методи стали прислів'ям, — отримали право накладати довільні штрафи на селян, які після попередження не припиняли відвідувати збори штундистів. Штрафи не мали перевищувати двадцяти рублів, але двадцять рублів для збіднілого російського селянина — це те саме, що 20 фунтів для англійського сільськогосподарського робітника. Ісправникам також надали право описувати майно, якщо штраф не сплачено. Відтак розпочалася вкрай беззаконна низка заходів. Убравшись у свою дрібку влади, ці тирани витворяли такі фантастичні штуки, що сотні щасливих родин були доведені до злиднів і руїни. Упродовж усіх зим 1882 і 1883 років у селах було цілком звичайним явищем бачити торги з продажу майна штундистів — їхньої постелі, одягу й меблів, — щоб сплатити ці скандальні штрафи. Перед нами список штундистів, оштрафованих і ув'язнених в одному лише селі Нерубальськ. За вісімнадцять місяців тут оштрафували дванадцять родин на неймовірну суму — дві тисячі шістсот рублів, що за нашим курсом дорівнювало 260 фунтам. Одного чоловіка, незвично впертого у своїх поглядах, загалом оштрафували більш ніж на сімсот рублів. Його звали Харитон Конотоп, і він разом з усіма своїми братами по вірі, замість сплачувати ці беззаконні штрафи, пішов до в'язниці, а їхнє майно поліція продала. Вчинене в Нерубальську було лише зразком того, що відбувалося в десятках інших сіл, де жили штундисти. Але духовенство ще не було задоволене. Інший високопоставлений служитель церкви, пишучи до Київської духовної консисторії у 1883 році, стверджує, що ці заходи місцевої влади не можуть подолати зло і що доти, доки «великі сили» — тобто Святий синод і губернські губернатори — не вживуть рішучих заходів, не може бути надії на будь-яке послаблення лиха штундизму. «Це національне зло, цей штундизм, — пише він; — він руйнує наші найкращі й найсвятіші установи; він спрямовує свої стріли проти держави не менше, ніж проти Церкви; він прагне спричинити анархію та нігілізм, і тому першочерговий обов'язок губернських губернаторів — не залишити жодного засобу невипробуваним у своїх зусиллях очистити нашу любу батьківщину від плями цих небезпечних порушників суспільного спокою». Єпископи дотримувалися саме цього погляду, і в 1883 або 1884 році звернулися до Святого синоду з проханням спонукати губернських губернаторів до суворіших заходів, а особливо скористатися наданою їм владою «адміністративного порядку». Кожен губернатор губернії в Росії має право позбутися осіб, які проживають у межах його юрисдикції й яких, на його одноосібну думку, підозрюють у задумах проти спокою губернії. Судовий розгляд не потрібен. Губернатор може заслати до Сибіру або на Кавказ будь-яких осіб, яких вважають неспокійними, але проти яких недостатньо сильні докази, щоб дозволити суд присяжних. Це і є страшний адміністративний порядок. Деякі губернатори — і, слід віддати їм належне, — зовсім не прагнули застосовувати цю деспотичну владу; інші, особливо губернатор Києва, прославилися її свавільним використанням або, радше, зловживанням нею. Тепер ми вступаємо в період систематичних спроб позбутися провідників штундистів. У наступному розділі ми сподіваємося навести кілька прикладів того, що ці інквізитори XIX століття чинили в різних частинах країни. Нам доведеться розповісти кілька дивовижних історій.