CHAPTER III. GROWTH. РОЗДІЛ III. ЗРОСТАННЯ. Це було 1867 року, коли Карл Бонекемпер прибув до Рорбаха, щоб обійняти посаду, що звільнилася після смерті його батька. Ми не маємо безпосередніх відомостей про його методи чи спосіб роботи протягом наступних десяти років; усе, що нам відомо, — це те, що він підтримував тісний зв’язок із більшістю провідників штундистів у Херсоні, Києві та інших місцях. Він знав їх усіх, радив їм у їхніх труднощах і вів із ними широку кореспонденцію. Деякі його листи — епістоли, як їх радше слід назвати, — мали надзвичайно широкий обіг, і всі визнавали їх авторитетними настановами. Це були роки надзвичайного зростання, і цікаво звернутися до звітів російського духовенства та простежити стрімкий перебіг руху від села до села майже в усіх південних і південно-західних губерніях імперії. Вплив Бонекемпера був вирішальним. Провідники зверталися до нього не лише по настанови щодо організації, а й із питань віри та тлумачення. Він мав одну чи дві основні настанови, які невтомно прищеплював: «Навчіться читати — усі ви, чоловіки й жінки, — і навчіть читати своїх дітей». «Волю Божу й одкровення знайдено в Новому Завіті; тож здобудьте Новий Завіт за будь-яку ціну й вивчайте його вдень і вночі». «Погляньте на своїх сусідів і побачте, яким прокляттям є пияцтво, як воно виснажує людину й нищить її найкращі здібності; тож утримуйтеся від того, що завдає такої шкоди». «Будьте щедрі до свого брата, який перебуває в темряві; не пишайтеся духовно; прагніть просвітити його — він ваш брат». Це була майже вся наука Бонекемпера. У 1867 і 1868 роках ми бачимо, як євангельський рух ширився селами густонаселеного Ананьївського повіту. Тут його шлях позначило чимало заворушень. Протестанти Ананьєва не мали ні терпіння, ні такту своїх братів в інших округах. Під проводом Адама Войсаровського вони вели невпинну кампанію проти мощей, іконопоклонства та молитов до святих; а духовенство у своїх звітах таврувало їх як страшних богохульників і закликало владу суворо помститися єретикам. Унаслідок цього заарештували чимало видатних штундистів, але вони пробули ув’язненими лише кілька тижнів. Архієпископ Дмитрій Херсонський дуже переймався тим, як найкраще стримати хвилю, що наростала. Він вирішив відібрати кількох священиків, добре обізнаних з історією та вченням Православної церкви, і послав їх до непокірних округів, щоб умовити селян повернутися до лона церкви. Експеримент не обнадіював. Священики всюди зазнавали поразки в суперечках і не змогли переконати жодного штундиста зректися своїх помилок. Тоді архієпископ оголосив штундизм «небезпечною» сектою. «Вони не вірять у дієвість святих таїнств, — писав він, — ані в потребу духовенства. Вони відмовляються шанувати ікони або молитися святим», — і закликав світську владу допомогти йому винищити такий згубний рій порушників спокою, однаково небезпечний для Церкви й держави. З цього можна зробити висновок, що близько 1870 року, коли було виголошено це звернення, штундисти поступово розривали всі зв’язки з православною вірою і більше не бажали дотримуватися церковних форм та обрядів. Почалися нові арешти, здебільшого свавільні, здійснювані за намовою священиків. Секретарі поскаржилися одному з архієпископових «місіонерів», що їх усюди заарештовують, і хотіли знати, чим усе це скінчиться. «Скінчиться!» — похмуро вигукнув священик, — «це лише початок». Зібрання й далі чисельно зростали. «Цілі села приєдналися до протестантизму, і підрахували, що лише в Херсонській губернії близько 30 000 селян уже долучилися до руху та розірвали зв’язок із Православною церквою. В інших губерніях, особливо в Бессарабії, справа також просувалася надзвичайно швидко. На жаль, ми не можемо навести жодних точних подробиць про її поширення в Бессарабії, але навряд чи можна сумніватися, що цим зростанням вона завдячувала радше праці німецьких колоністів, які оселилися там, ніж проповіді російських братів із Херсона. Села нижнього та середнього Дніпра тепер усі були заражені новою єрессю; так само — віддалені хутори в Криму, так само — деякі станиці на землі донського козацтва. Коли настав 1870 рік, 70 000 селян, які, за підрахунками, на той час приєдналися до штундистського руху, були розсіяні по десяти губерніях між австрійським кордоном і Волгою — Поділлі, Волині, Бессарабії, Київщині, Херсонщині, Полтавщині, Катеринославщині, Тавриді, Курщині та землі донського козацтва. Є підстави вважати, що ще до цього періоду деякі села в губерніях Орла й Чернігова також були дещо охоплені рухом. Дуже мало відомостей можна отримати про те, як євангельська звістка проклала собі шлях до цих величезних просторів. Вітер віє, де хоче, і люди чують його шум, але не можуть сказати, звідки він приходить і куди йде. У русі був Божий Дух, і хто може описати чи виміряти діяння Духа? Лише у двох губерніях — Херсонській і Київській — ми можемо з певною точністю простежити перебіг цього дивовижного повстання. Ми вже змалювали його розвиток на Херсонщині; тепер звернімося до Київщини. Першим, здається, було охоплено село Плоське. Це сталося 1868 року. Тут, як і всюди, як і в Галілеї, до нового Євангелія першими долучилися безхатні й безземельні. Тишкевич був одним із найперших проповідників віри в цій губернії. Його здібним соратником був Павло Зибульський. Тишкевич багато років жив у Херсоні й там одружився з протестанткою. Він уже давно перебував під впливом Бонекемпера та інших пасторів. Ба більше, німецькі ідеї настільки глибоко проникли й просочили його, що, як кажуть, він носив бороду й одяг на німецький лад. Зибульський, безперечно, був здібнішим за Тишкевича, людиною з надзвичайним даром ясного й переконливого мовлення. Вкрай бідний, цілком позбавлений засобів до існування, він мандрував від села до села, і брати постачали йому лише найнеобхідніше для життя. Він також певний час жив у Херсоні, а його природний запал був сформований і спрямований Бонекемпером. Спочатку зібрання в Плоському відбувалися таємно, зі страху перед поліцією та священиками, але згодом, побачивши, що проти них не вживають особливо суворих заходів, брати стали сміливішими й почали відкрито збиратися вдень у помешканні Зибульського. Селяни з навколишніх сіл невдовзі почули про велику нову звістку, яку проголошували їхнім землякам у Плоському, і потягнулися туди послухати проповідників. Повернувшись додому, вони, своєю чергою, починали проповідувати, і з їхніх сіл промені світла сягали дедалі віддаленіших сіл. Зрештою увагу Арсенія, митрополита Київського, було привернуто. Він нацькував поліцію на слід Тишкевича та інших провідників; численні арешти було здійснено, місця зібрань закрито, а на багатьох найвизначніших штундистів Таращанського повіту накладено свавільні штрафи. Тишкевича й Зибульського заарештували та доправили до в’язниці в Таращі, де вони пробули понад рік. У в’язниці їх часто відвідували священики, послані до них митрополитом, який докладав усіх зусиль, щоб переконати в’язнів повернутися до Церкви. У тюремній камері між цими відданими мужами, з одного боку, та агентами інквізиції — з другого, часто точилися тривалі суперечки. Вони обговорювали поклоніння Богородиці, заступництво святих, використання хресного знамення та шанування ікон; але на всі вчені аргументи священиків провідники штундистів відповідали одне: «Усе це цілком безглузде й непотрібне, а якщо воно не є ідолопоклонством, то веде до нього. Нам не потрібна ваша театральна бутафорія. Нам потрібен Новий Завіт — і тільки він, нічого більше». На початку 1872 року штундизм поширився по всій Таращі та в густонаселених Канівському й Васильківському повітах. Історія його поступу в цих двох округах, особливо в Каневі, сповнена цікавих подій, і пригодницький елемент відіграє в ній значну роль. Канів — невелике містечко на середньому Дніпрі, а на північ і на південь від нього простягаються довгі смуги очерету й осоки, крізь які тече могутній потік. Деякі з найсильніших проповідей, коли-небудь виголошених проповідниками-штундистами, лунали серед шелесткої осоки на берегах річки, а довкола стояли дозорці й стежили за поліцією. Нічні зібрання були частими. У западинах степу або у віддалених хатинах київські штундисти збиралися невеликими, але сповненими запалу громадами, щоб поклонятися Богові, і поліція не турбувала їх, як і її завжди вірні союзники — священики. Існує достовірно засвідчена історія про одного провідника, якому під час проведення такого нічного богослужіння поспіхом повідомили, що поліція йде його слідом і за кілька хвилин буде в кімнаті. Він не розгубився. Біля дверей поліція зустріла жінку із закутаною головою, яка несла немовля. Усередині вони знайшли кількох селян, що пили чай. Провідник і немовля втекли в степ.