CHAPTER II. PROGRESS. РОЗДІЛ II. ПОСТУП. Ми побачили перші витоки штундистського руху в Рорбасі, Основі та інших місцях, а також познайомилися з двома його найвидатнішими провідниками — Онишенком і Ратушним. Цих людей та їхніх найближчих учнів охопило надзвичайне прагнення мандрувати. Як справжні апостоли, вони прагнули нести світло. Вони переходили від села до села, від містечка до містечка, несучи євангельську звістку. Селяни в селах, що лежали далеко від Основи, почали дізнаватися про цих мандрівних проповідників, які приходили до їхніх домівок під різними личинами, найчастіше як лоткові торговці або продавці книжок. Прихід мандрівного євангеліста завжди був подією. Попереду нього вирушав розвідник, щоб сповістити про його прихід, і з віддалених хуторів селяни стікалися до визначеного місця зустрічі — іноді до віддаленої хатини, іноді до усамітненої улоговини в степу. Тут люди вперше чули рідною мовою про дивовижні Божі діла. Охочі купували Нові Завіти або грубі російські переклади німецьких гімнів, переписані від руки. За напрочуд короткий час селяни більшості районів великої Херсонської губернії почули проповідь Євангелія й цілком невимушено співали дивні русифіковані версії пісень «О священна Главо, оточена», «Господь, наш Бог, — Цар», «Веди нас, Отче, до небесних брам» та інших улюблених гімнів. Ратушний був невтомним. Коли він не проповідував, то мандрував. У своїй губернії, у всіх великих осередках населення, він уже заснував більш-менш організовані громади — у таких місцях, як Єлисаветград, Одеса, Миколаїв і Херсон, — та заручився потужною підтримкою обраних мужів, які стали пресвітерами груп сіл. Вітріяшенко був одним із найенергійніших серед них; іншими здібними людьми цієї губернії, які згодом посіли визначні місця в поступі й розвитку штундизму, були Зімбал, Герасим Балабан, Стригун, Іванов і, нарешті, але не меншою мірою, Рябошапка. Ці люди та багато інших підтримували постійний зв’язок із німецькими колоністами й сприяли залученню до активної співпраці кількох побожних німців — людей, які додали необхідні тевтонські методичність і врівноваженість до стрімкого поступу запальних малоросів. Поступово почали відвідувати села в губерніях, прилеглих до Херсонської. Штундистські провідники не визнавали жодних географічних меж. Вони та їхні посланці вирушали до Бессарабії, Криму, Катеринослава й Києва, і скрізь досягали надзвичайного успіху. Їх зустрічали з розпростертими обіймами й відкритими серцями. Позбавлені й спустошені духовно бездушним і часто скандальним служінням православного духовенства та спраглі вищого й повнішого життя, прості російські селяни відчували, що в новій євангельській звістці, яку вони тепер уперше почули, є зцілення, розрада й повнота. Громади штундистів, що гуртувалися, аж кипіли ревністю та ентузіазмом, і скрізь, де серед них знаходилася людина, яка мала хоч якийсь дар слова, вона присвячувала весь свій вільний час тому, щоб розповідати іншим, близьким і далеким, про дивовижну звістку, яка принесла мир її власній душі. Визволення російських кріпаків у 1861 році дало чудовий поштовх рухові, який ми розглядаємо. До проголошення цього благодійного закону селяни були прикріплені до власних сіл і лише з величезними труднощами могли пересуватися з місця на місце. Визволення значною мірою поклало край цьому обмеженню, давши тисячам селян змогу вирушати світ за очі — чи то в пошуках роботи, чи то щоб задовольнити надзвичайну любов до змін і пригод, притаманну серцю кожного малороса. З Основи, Миколаєвська, Карлівки, Любомира та інших сіл у 1862 і 1863 роках почався надзвичайний відтік селян у пошуках роботи. Багато хто з них уже був перейнятий ученням Балабана, Ратушного та Зімбала. Забезпечені Новими Завітами, вони рушили по всьому Півдню, сіючи насіння, яке згодом мало так рясно прорости. Вони вийшли за межі Херсонської губернії, до Києва й Поділля, об’єднуючи розрізнені групи віруючих, що вже існували там. Саме в цей час до справи було залучено цінні послуги Івана Лісоцького. Натовпи людей заповнювали молитовні будинки; вони співали, молилися й читали Євангелія, а сотні родин приєднувалися до протестантизму. Поліція була спантеличена: усе це було таким новим, а жодних інструкцій не існувало. Священники були приголомшені: це була хвиля, силу якої вони не могли стримати, а глибини — збагнути. Вищі чиновники в Санкт-Петербурзі та в губернаторських канцеляріях вагалися, не бажаючи розпочинати переслідування, яке лише увінчало б штундистських провідників ореолом мучеників і зробило б їх священними в очах послідовників. Цікаво читати тогочасні звіти місцевого духовенства. Один із цих достойників написав архієпископу Дмитрію Херсонському, що деякі його парафіяни перестали ходити до церкви, нарікали на сплату церковних зборів, збиралися разом читати дивні книжки й вели аморальне життя. У 1865 році священник Основи зажадав повноважень, щоб розправитися зі зростаючою силою «єретиків», які збиралися в домі Михайла Ратушного, читали Євангелія та співали «надзвичайні вірші». Він повідомляв, що нічого не міг із ними вдіяти, бо вони заявляли, що не вірять у пасторів. «Зібрання й далі відбуваються, — писав він згодом, — але я не можу знайти жодної провини в їхньому ставленні до ікон, оскільки кожна родина має свою ікону на належному місці й виявляє до неї належну пошану». З цього можна зробити висновок, що ранні штундисти спочатку не цілком порвали з обрядами Грецької церкви. Шанування ікон, хресне знамення та щорічні сповіді й далі зовні дотримувалися, хоча ніхто не знав краще за бунтівних селян, що все це було ідолопоклонством, а дотримання цих звичаїв — удаванням і приниженням для них самих. Деякі звіти сільських священників, людей, цілком необізнаних із справжньою суттю того, що відбувалося, є водночас кумедними й повчальними. Один православний служитель обурюється, що двічі на тиждень розкольники п’ють тільки молоко; це твердження цілком безпідставне; інший стверджує, що ці штундисти називають одне одного «братом» і «сестрою», навіть коли не пов’язані кровною спорідненістю; третій обурений тим, що на їхніх зібраннях співає кожен — і жінки, і чоловіки. Особливе обурення викликає той факт, що штундисти не шанують 103 церковні святкові дні і що замість розважатися в сільських шинках та проводити вечори в танцях, як і належало православним селянам, штундисти в ці дні орали свої поля й молотили збіжжя, а вечори проводили за читанням або навчали своїх дітей читати. Ще 1867 року було помічено, що щойно селянин переймався новим духом, який ширився навколо, його першою думкою було навчитися читати. Ймовірно, в час, про який ми говоримо, не більш як п’ять відсотків російських селян уміли читати й писати. Проте можна з упевненістю сказати, що навіть тоді жоден штундист зі ста не був неписьменним. Саме це прагнення до просвіти викликало стільки підозри й неприязні з боку сільських попів. Вони відчували, що їхня влада, яка й без того слабшала, цілком зникне перед свіжим, здоровим духом допитливості, щойно їхні так довго ошукувані пастви почнуть запитувати себе, чи є сущі речі тими, якими вони мають бути. Наші головні джерела відомостей про те, що відбувалося в шістдесяті та сімдесяті роки, — це звіти духовенства. Звісно, ми мусимо читати між рядками, роблячи належну поправку на гіркоту й фанатизм авторів. Однак ми отримуємо з них достовірну інформацію: у 1867 році кількість інакодумців у Херсоні швидко зростала, а влада відкрито висловлювала тривогу через силу й поступ штундистського руху. У хвилину паніки було наказано заарештувати Ратушного та його брата. Їхнє ув’язнення тривало недовго, але це був перший із довгої та дедалі більшої низки огидних дій проти цих нешкідливих і безневинних людей. А тепер на сцену виступає одна з найвидатніших постатей, причетних до формування й організації великого повстання. Карл Бонекемпер був сином пастора Бонекемпера, про чию працю в Рорбасі ми вже дещо знаємо. Він почав життя з наміром присвятити себе комерційній кар’єрі в Росії, але з віком честолюбство спонукало його шукати щастя в Америці. У Смирні він сів на корабель до Нью-Йорка. Під час великої бурі в морі він відчув, що думки його звертаються до небесного, і вирішив, що після прибуття до Нового Світу присвятить себе служінню своєму Господу. Він сумлінно виконав цей намір. Після ґрунтовної підготовки в американській богословській школі він розпочав пасторське служіння в невеликому містечку штату Пенсильванія і залишався там кілька років, здобуваючи настанови та досвід. Але, почувши, що здоров’я його батька погіршується, молодий Бонекемпер змінив свої плани й вирішив повернутися до Росії. Його батько помер ще до того, як він дістався Рорбаха, і, зрештою прибувши туди, він став наступником батька на пасторському служінні. Пастор Карл був людиною іншого складу, ніж його батько. Обоє вирізнялися надзвичайною лагідністю, але син палав ревністю, був заповзятливим, блискучим і освіченим. Він досконало володів російською мовою, був вправним лікарем і глибоко розумів людей. Саме цей чоловік тепер очолив штундизм; саме йому передусім завдячують первісна сила та розмах руху.