CHAPTER X. RELIGIOUS AND SOCIAL IDEAS—I. РОЗДІЛ X. РЕЛІГІЙНІ Й СОЦІАЛЬНІ ІДЕЇ — I. «Біблія, і тільки Біблія — це релігія протестантів», — таку фразу приписують англійському богослову минулого століття. Штундисти, мабуть, іще більш обмежені. Новий Заповіт, і тільки Новий Заповіт, — релігія штундистів. Теоретично вони однаково шанують і Старий, і Новий Заповіти; практично ж Новий Заповіт — їхнє єдине правило віри й поведінки. Саме для них він особливою мірою є Словом Божим; його настанови не застаріли й не втратили чинності; це останнє й єдине одкровення Бога людині, у якому розкрито план спасіння. Це, мабуть, найважливіший пункт штундистського віровчення, і його дотримуються з такою непохитністю, що вона майже межує з пристрастю. Немає штундиста без Нового Заповіту; більшість носить його із собою на роботу; а у хвилини відпочинку, коли звичайний православний селянин прямує до сільської корчми, штундист усамітнюється в якомусь тихому місці, щоб вивчати своє «Євангеліє». Це не поверхове знання: він глибоко обізнаний із Божими одкровеннями; він відчуває, що такі самі, як він, — прості робітники, рибалки, ткалі наметового полотна, теслі — були людьми, яких Бог обрав знаряддями Свого Духа, і що це одкровення цілком відповідає його потребам та написане для таких, як він. З цього випливає, що інше велике євангельське вчення — про право кожної людини самостійно тлумачити Святе Письмо — також непохитно сповідується штундистами. Не Церква, не священник і не тлумач, а кожна окрема людина має право й обов’язок самостійно досліджувати Святе Письмо. А—— І——, пресвітер Бессарабської губернії, якось написав нам: «Ми маємо на землі лише один обов’язок — привести себе у відповідність до Божої волі щодо нас. Як нам пізнати Божу волю? Він відкрив її в Новому Заповіті, і настільки, наскільки ми недбалі в пошуках Божої волі, настільки ж ми руйнуємо мету, заради якої Він помістив нас тут. Тому ми вважаємо, що постійне роздумування над Святим Письмом дає нам змогу жити за взірцем Христа, прославляти нашого Творця й насолоджуватися Ним». Наші читачі погодяться з нами, що це дуже благородні слова, сказані неписьменним селянином із російських степів. Вони також ясно свідчать про ставлення його громади до Святого Письма. Навряд чи потрібно докладно розглядати позитивний бік віри штундистів. Штундисти — це найчистіші євангельські протестанти, а їхнє віровчення — це віровчення англійських протестантів. Звісно, слід очікувати, що за такого походження штундизм не має однорідності, і настільки, що мимоволі шкодуєш про те, про що в Англії ніколи не шкодуєш: що жоден собор старійшин штундистів так і не уклав логічного віровчення, яке всі визнавали б авторитетним. Завдяки цьому можна було б уникнути значної частини нинішньої плутанини. Наприклад, мабуть, майже третина цих російських протестантів визнає хрещення дорослих, а невелика група взагалі відкидає хрещення. Щодо Вечері Господньої, то переважає переконання, що вона не має сакраментальної сили. Сама думка про Євхаристію та месу відштовхує кожного штундиста. Для більшості з них достатньо слів «Це чиніть на спомин про Мене», а вчення про пресуществлення та співпресуществлення однаково суперечать їхньому розумінню євангельської оповіді. Невелика група відмовляється святкувати Вечерю Господню й натомість запровадила ламання хліба. Помітні й інші розбіжності в таких питаннях, як приречення, остаточна стійкість святих, служіння й дія Святого Духа та походження гріха; але, незважаючи на все це, повторимо: якщо говорити загалом, російські штундисти — євангелісти найвиразнішого типу. Ми воліємо звернутися радше до негативного, або протестантського, боку віри штундистів і показати, що саме в Православній церкві відштовхнуло цих міцних селян і від чого вони відокремилися. Почнемо з поклоніння іконам та хресту. Ті, хто не бував у Росії, не можуть уявити, яке чільне місце посідає це марновірство в релігійному житті народу. У кожній селянській хаті — навіть у найбіднішій — є одне чи два мальовані зображення божественних осіб: Спасителя, Діви, Бога Отця або когось із головних святих. Їх вивішують у всіх державних установах — від церковної консисторії до канцелярії дрібного поліцейського чиновника; вони перед очима в банках, конторах купців, крамницях, на залізничних станціях, на пароплавах, у питних закладах. У злодійському кублі й у борделі також є ікони. Селянин і дворянин підкоряються своїм іконам; перед ними вони падають ниць у молитві. Народ називає їх «Богом» і палить перед ними священну олію. Якщо росіянинові випадає щастя в житті, він приписує все це іконі; якщо його переслідує нещастя, то це тому, що він не виконав щодо неї якогось обов’язку — чи то не долив олії, чи не підтримував раму в належному блиску, чи присягав або напився в її присутності. Улюблені ікони в церквах приймають поклоніння тисяч людей, і їм моляться в кожній життєвій скруті. Ікони супроводжують армії в походах, і перемога завжди забезпечена, коли вони прихильні. Це чисте й просте ідолопоклонство, але, попри це, життєво важлива частина національного почуття. Тому мужність штундистів — самотніх і беззахисних селян — повстати проти цього, піднести голос проти національного приниження, гідна найвищої похвали. В історії релігійних повстань ми не маємо нічого подібного. Саме їхня огидa до поклоніння іконам, більше ніж будь-що інше, накликала на них такі тяжкі біди.; а пристосуванство, поступка чи компроміс у цих питаннях, настільки життєво важливих для штундиста, були б для нього абсолютно огидними й суперечили б кожному велінню його совісті. [6] Можливо, у своєму часом нестримному запалі вони зайшли надто далеко. Можливо, вони були б розсудливішими, якби повніше зважили на пошану до ікони, глибоко вкорінену в російському серці, перш ніж дозволити собі певні акти іконоборства, про які священники завжди нагадують, коли хочуть підбурити проти них православне селянство. Хай там як, вони заслуговують на визнання за те, що діяли відповідно до своїх переконань Ще одна величезна сила в Росії, проти якої штундисти невпинно виступали, — це сакердоталізм. «Кожен, — пише Елі Руткевич, — якщо хочете, священник у власному домі; але більше не потрібна жертва; більше не потрібен земний посередник; Божу справедливість задоволено, і ми примирені з Богом тією Єдиною Жертвою, яку одного разу й назавжди було принесено на Хресті». Мабуть, у ставленні штундистів до сакердоталізму, висловленому Руткевичем, немає нічого своєрідного, що відрізняло б їхні погляди на священницькість від поглядів англійських євангельських протестантів; але все ж таки