CHAPTER I. BEGINNINGS. РОЗДІЛ I. ПОЧАТКИ. Неподалік від берегів річки Бугу, на пологих хвилястих степах родючої Херсонської губернії, стоїть непримітне російське село Основа — скупчення низьких білих хатин із маленькими подвір’ями довкола, а далі, з усіх боків, — безмежні рівнини, де хвилюється пшениця. Неподалік є чимало сіл, усі схожі на Основу: ті самі люди, ті самі низькі хатини й брудні хліви, а навколо — океани збіжжя; але жодне не є таким відомим, жодне не становить такого інтересу для дослідника релігійної історії, адже саме тут, рівно тридцять п’ять років тому, уперше побачив світ великий рух, могутній рух, який, можливо, докорінно змінить усе релігійне й суспільне життя дев’яноста мільйонів людей. Походження й перші кроки цього руху, який згодом дістав назву штундизму, оповиті чималою невизначеністю; однак відомо достатньо, щоб скласти досить точне уявлення про причини, які призвели до найбільшого релігійного повстання новітнього часу. Причин було дві: одна — цілковита безживність Російської православної церкви; друга, зовнішня, — посилення духовного життя серед німців, розселених у численних колоніях на більшій частині Південної Росії. Щоб дістатися справжнього походження штундизму, треба трохи розглянути обидві ці причини. Російська церква, яка за правління Петра Великого зазнала нездорового пожвавлення через братовбивчу боротьбу зі старообрядцями, після перемоги над цими єретиками впала в цілковите отупіння й порожню обрядовість. Не маючи належного контролю за їхньою освітою та поведінкою, духовенство перестало бути чимось більшим, ніж байдужі й здирницькі збирачі церковних платежів. Вони жили грубим життям, сповненим пияцтва й розпусти, і не мали в собі жодної іскри релігійного життя. Їх зневажали навіть найнижчі з їхньої пастви, а їхня неосвіченість стала приказкою. Їхні домівки, замість бути взірцями чистоти й родинної злагоди, стали предметом глузування; і священик, священникова дружина та діти, священницьке господарство, священницька хата стали синонімами нестриманості, неохайності, безгосподарності й бруду. З іншого боку, перед південноросійськими селянами — народом, цілком відмінним за почуттями й уявою від флегматичних мешканців центральних і північних губерній, так званими малоросами, — були приклади людей, які жили чесно й побожно перед Богом, будували свою поведінку на вченні Нового Завіту, були охайними, ощадливими та вправними землеробами. Це були їхні сусіди — німці. Імператриця Катерина, яка, хоч би якими були її жіночі вади, була великою правителькою й далекоглядною адміністраторкою, запросила численних швабських селян, які у своїх південнонімецьких домівках кипіли обуренням проти тогочасного корумпованого правління, оселитися у своїй імперії на родючих землях, які вона щедро відміряла їм. Більшість із них були членами відроджених євангельських громад, глибоко перейняті близькістю Другого пришестя, і вони охоче скористалися пропозицією Катерини, адже це давало їм змогу опинитися на один етап ближче до Єрусалима, коли настане той довгоочікуваний день. Побожність, чесність і статечність, що вирізняли їх у домівках Вюртембергу, вони перенесли до Росії. У степу вони зводили охайні будинки, оточували їх фруктовими деревами й квітниками та дбайливо обробляли землю, вирощуючи чудові врожаї пшениці й ячменю. Вони привезли із собою своїх ревних пасторів, збудували просторі церкви й школи. Охайні та добре вдягнені, вони заповнювали церкви під час численних богослужінь, а школи були переповнені їхніми допитливими дітьми. Колонії стали маленькими раями в степу, і не дивно, що серце росіянина сповнювалося гіркотою, коли він дивився на ясність, чистоту, злагоду й відносний достаток поселень чужинців і порівнював їх із безладом, брудом, пияцтвом та розбратом у власному. Упродовж багатьох років після прибуття німців до Росії два народи суворо трималися осторонь один від одного; але поступово сильніший народ почав здобувати вплив над слабшим. Хворий росіянин звертався до німецького аптекаря, безгрошовий росіянин — до німецького лихваря, жебраки — а їх тисячами приходило до колоній — по милостиню, а натовпи мандрівних селян, демобілізованих солдатів і безземельних людей шукали та знаходили роботу в заможних німецьких фермерів. Німецькі пієтисти ставилися до своїх російських підлеглих зовсім не скупо й не зверхньо. Заможний росіянин звик дивитися на свого бідного співвітчизника як на істоту нижчого порядку, чиї потреби дуже нагадують потреби коня: достатньо їжі й прихистку, аби він міг працювати. Німці ставилися до своїх робітників як до людей і братів: вони не лише дбали про їхні матеріальні потреби, а й усіляко прагнули поліпшити їхній моральний та духовний стан. Не маючи жодного далекого задуму здійснити Реформацію і не передчуваючи майбутніх подій, побожний фермер, завершивши денну працю, сідав пліч-о-пліч зі своїм російським робітником і, тримаючи в руках німецький Новий Завіт або збірку німецьких гімнів, терпляче перекладав своєму обірваному учневі слова Христа або шляхетні духовні пісні Ватерланду. Саме так поводилися німці в колонії Рорбах, квітучому невеликому поселенні біля річки Бугу, недалеко від великого торгового міста Одеси. Місцевим пастором був якийсь Бонекемпер, сповнений завзяття чоловік, який трудився не лише задля духовного добробуту своїх німців, а й задля просвітлення їхніх російських підлеглих. Він вирішив зробити два важливі кроки. Німці мали звичай збиратися разом для молитви й прославлення у визначений час. Ці зібрання вони називали штунден, або «годинами». Бонекемпер вирішив запросити російських робітників, які трохи опанували німецьку, відвідувати штунден. Тут вони вперше почули протестантське богослужіння, і саме відвідування цих служб уперше принесло їм назву штундистів — назву зневаги, яку дали їм православні священики з навколишніх місцевостей. Другим кроком Бонекемпера було роздобути запас російських Нових Завітів. Він легко отримав їх від німецьких та англійських друзів у Санкт-Петербурзі. Тим робітникам із Рорбаха, які обіцяли навчитися читати, діяльний пастор дарував по Новому Завіту. Було створено класи для росіян; німці навчали їх читати їхньою рідною руською мовою; додали письмо; роздавали німецькі релігійні брошури; почалися бродіння, хвилювання, пошуки й глибоке випробування серця. Це було 1858 року — пам’ятної дати, адже то був рік народження штундизму. Селянином, який часто бував у Рорбасі, був І. Онислієнко. Жив він в Основі, російському селі неподалік, недалеко від порту Миколаєва. Він працював у різних німецьких фермерів і був одним із найвідданіших відвідувачів німецьких штунден, а також одним із найстаранніших учнів Нового Завіту. Тоді йому було тридцять років; це був високий худорлявий чоловік із дитячими блакитними очима, приємним ротом і легким даром красномовства. На початку 1858 року він оголосив себе наверненим, і його прийняли до громади німецьких братів. Отже, Онислієнко був першим штундистом. Невдовзі після навернення він повернувся до Основи й одразу почав євангелізаційну працю серед односельців. Вони юрмилися в його хатині, і він розповідав їм усе, що сам знав, усе, що здійснило таку цілковиту переміну в його власному серці. Його проповідь мала успіх. Ґрунт був уже підготовлений; насіння — посіяне. Онишенко давно обрав для особливого навчання одного видатного юнака, чиї розумові й душевні здібності були йому добре відомі. Він відчував, що, прихиливши молодого Михайла Ратушного до цієї справи, здобуде людину, яка присвятить усю свою енергію поширенню євангельської звістки. Ратушний переконався й навернувся, а разом зі своїм учителем вирушив до Рорбаха, щоб відвідати Бонекемпера й бути прийнятим німецькими братами. Наскільки нам відомо, Ратушний часто відвідував Рорбах, і немає сумніву, що саме тут він здобув необхідні знання для тієї визначної ролі, яку відтоді відіграє як один із найвидатніших провідників штундистського повстання проти православної церкви своєї країни. Тим часом у Рорбасі, Ной-Данцигу та інших колоніях було підготовлено інших євангелістів — людей, які здійснили корисну й тривалу працю, але чиї імена не збереглися, — і, повернувшись до власних сіл, вони поширили світло, що осяяло їхні душі. За два роки, тобто до 1860-го, навряд чи залишилося російське сільце поблизу Миколаєва, де не було б своєї невеликої громади ревних штундистів, які навчали й молилися, збиралися разом прилюдно або таємно та ревно провадили справу, дорожчу для них за саме життя. Тепер ми маємо намір продовжити історію цього надзвичайного руху ще на один етап і показати, як він перелився через кордон Херсонської губернії в інші райони Росії.